Після закінчення середньої школи № 10 навчався у Бориславському медичному училищі. Одночасно у 1983—1989 роках навчався у підпільній греко-католицькій духовній семінарії. Відбув військову службу у Радянській армії. У 1991—1992 роках навчався у Центрі філософсько-богословських студій «Дон Боско» у м. Буенос-Айресі (Аргентина), а у 1992—1994 роках — у Львівській Духовній Семінарії Святого Духа.
10 квітня2010 року призначений апостольським адміністратором єпархії Покрови Пресвятої Богородиці у Буенос-Айресі, яка стала вакантною після зречення з уряду попереднього єпархіального єпископа Михаїла Микицея.
23 березня2011 року виборчий Синод єпископів УГКЦ обрав єпископа Святослава Шевчука Верховним архієпископом Києво-Галицьким, Главою Української греко-католицької церкви. 25 березня цей вибір затвердив Папа Римський Бенедикт XVI.[1]
ПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ ЛЕГАЛІЗАЦІЇ
УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ (1987-1991 рр.)
Важливою складовою українського національно-визвольного руху кінця 80-х — початку 90-х років став широкий суспільний рух за відновлення діяльності Української греко-католицької церкви (УГКЦ), який за своїми маcштабами вийшов за рамки суто релігійного питання, набувши політичного характеру.
Як відомо, полем діяльності УГКЦ були, в основному, території нинішніх західноукраїнських областей — Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської і Закарпатської. За радянськими даними у 1945 р., напередодні заборони, церква мала в своєму підпорядкуванні 5 єпархій, 3100 парафій, 53 монастирі, академію, 3 семінарії, в її складі були митрополит, 12 єпископів, 2330 чол. духовенства і майже 3,5 млн. віруючих.1 Після проведеного за ініціативою сталінського тоталітарного режиму Львівського церковного собору у 1946 р. УГКЦ була оголошена розпущеною, її церковна організація насильно ліквідована. Тисячі священиків, в тому числі представники вищого духовенства на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим, були кинуті в гулагівські табори, сотні змушені були перейти у підпорядкування Московського православного патріархату, а вцілілі служителі УГКЦ пішли в підпілля.2
В українському зарубіжному середовищі вживалась інша назва — Українська католицька церква (УКЦ), а радянська пропаганда використовувала термін “уніатська церква”.
Викорінюючи глибинну релігійність західних українців, закриваючи та перетворюючи на господарські будівлі церкви і храми УГКЦ, насаджуючи войовничий атеїзм, комуністична ідеологічна система була впевнена в незворотності цього процесу. Намагання чинити опір партійній політиці з боку прихильників забороненої церкви карались арештами, ув'язненнями, утриманням в психіатричних закладах. Навіть в умовах проголошеної М.Горбачовим “перебудови” та “демократизації” загальний характер методів діяльності партійних органів в західному регіоні не тільки не змінився, але набув ознак оновленого ідеологічного фронту боротьби з проявами “релігійного екстремізму”.3
Як не парадоксально, але союзником партапарату у здійсненні комуністичної практики викорінення греко-католицизму на західноукраїнських землях виступала Російська православна церква (РПЦ), яка після “самоліквідації” УГКЦ зайняла її місце і, фактично, підтримувала існуючий політичний режим. Тому в умовах розпочатого у 80-х роках процесу боротьби за легалізацію УГКЦ саме партійні органи та РПЦ зайняли чітко виражену антикатолицьку позицію. Перші вважали відновлення греко-католицької церкви небажаним насамперед з політичних міркувань — протягом кількох десятиліть УГКЦ в комуністичній пропаганді була тісно “прив'язана” до українського націоналізму.
Оскільки ідеологічні стереотипи були доволі стійкими, то в умовах суспільних змін їхній злам неминуче міг привести до необхідності визнання помилковими (якщо не злочинними) дій комуністичної влади по відношенню до ліквідованої УГКЦ зокрема, та повоєнної політики в Західній Україні в цілому. Для РПЦ відновлення діяльності греко-католицької церкви, крім підриву духовного контролю Москви над віруючими в цьому регіоні, означало ще й матеріальні втрати. Адже на початку 1988 р. із 4 418 православних приходів в Україні близько половини припадало на західноукраїнські області.4
Враховуючи той факт, що радянська державна система контролювала питання реєстрації та функціонування релігійних громад, ставав зрозумілим об’єктивний характер союзу двох сторін, який був спрямований проти спільного ідеологічного і релігійного противника. Важливу роль в цьому союзі відігравало керівництво РПЦ, яке своєю підтримкою Горбачова-реформатора всередині країни забезпечувало йому авторитет у діалозі з Заходом. Тому питання відновлення УГКЦ, неприйнятне для РПЦ, поставало однією з зовнішньополітичних проблем у стосунках між Союзом РСР та західними країнами.
Перспективи відродження УГКЦ підтверджувались наявністю підпільно діючої церковної організації та піднесенням релігійного руху віруючих в західних областях України. За даними Верховного архієпископа і кардинала Мирослава Івана Любачівського, Глави УГКЦ в Римі, підпільний єпископат в Україні нараховував 10 ієрархів, близько тисячі священиків, тисячі двохсот ченців і чорниць та 4,5 млн. віруючих.5
Радянська сторона оперувала іншими цифрами. На середину 1988 р. у Львівській області проживало 147 священиків, 254 ченців і чорниць,6 в Івано-Франківській — 45 священиків, 73 ченці, близько 15 тис. греко-католицьких віруючих,7 в Тернопільській — 17 священиків, 38 ченців, 2-3 тис, віруючих,8 в Закарпатській — 50 священиків, 20 ченців, 15-20 тис. віруючих.9 Враховуючи умови діяльності прихильників УГКЦ та методи одержання партійними органами такої інформації (оперативні зведення КДБ, повідомлення православних священиків), їхня дійсна кількість була набагато більшою. Так, на Тернопільщині, в приватних бесідах з православними священиками 35-40 відсотків віруючих заявляли про свою згоду на відновлення УГКЦ, як віри своїх батьків, яка їм ближча за мовою, духом і традиціями.10
Поштовхом для розростання широкого релігійного руху в регіоні став феномен “грушівського дива” — поява 26 квітня 1987 року на недіючій греко-католицькій капличці в с.Грушів Дрогобицького району Львівської області зображення Богородиці. Це явище викликало велике піднесення серед віруючих і до місця події потяглись тисячі паломників. 28 травня цього ж року, в день релігійного свята Вознесіння Ісуса Христа, потік людей з Львівської та сусідніх областей досягнув 30 тис. чоловік, а сума добровільних пожертв склала близько 60 тис. крб.11 Під час проведення богослужінь, зібрань віруючих, використовувалась релігійна атрибутика греко-католицького обряду. Лунали заклики до влади дозволити реєстрацію греко-католицьких громад, передати їм занедбані в радянські часи культові споруди. Подібні акції відбулись також в багатьох населених пунктах Старосамборського, Перемишлянського, Жидачівського, Золочівського районів Львівської області, в містах Калуші та Івано-Франківську і їх районах Івано-Франківської області, Зборівському районі Тернопільської області.12
Офіційна влада відреагувала на ці події проведенням на початку червня 1987 р. в м.Дрогобичі відділом пропаганди та агітації ЦК Компартії України наради за участю секретарів 7 західноукраїнських обкомів партії, робочих зборів з працівниками радянських і правоохоронних органів, на яких було накреслено коло заходів по нейтралізації активності греко-католицьких віруючих. Їхні прохання розцінювались як прояви релігійного екстремізму, заяви на реєстрацію релігійних громад не приймались, а в пресі посилилась пропагандистська кампанія, спрямована на дискредитацію УГКЦ.13
В таких умовах, коли партійно-державна система не дозволяла радянським громадянам на практиці реалізувати декларовану в ст. 52 Конституції СРСР свободу совісті, важливим кроком в напрямі явочної легалізації УГКЦ стала відкрита Заява 2 єпископів, 23 священиків, ченців та віруючих УГКЦ від 4 серпня 1987 р. Папі Римському Іванові Павлу II про свій вихід з підпілля з проханням посприяти “всіма можливими способами справі легалізації УКЦ в СРСР” та стати посередником між ними і радянським урядом.14 Підтримували представників УГКЦ українські дисиденти і правозахисники, які в умовах лібералізації політичного режиму повернулись з місць позбавлення волі. Так, в серпні 1987 р. Львівський обком партії повідомляв ЦК КПУ, що “ряд націоналістично налаштованих осіб (Хмара, Горинь, Тереля та ін.), які звільнені з ув’язнення, намагаються блокуватися з уніатами-екстремістами, використовуючи їх у ворожих цілях для проведення спільних провокаційних акцій. Не виключено, що буде відновлено діяльність так званого “комітету по захисту католицької церкви на Україні”.15 Наприкінці року Комітет захисту УКЦ дійсно був створений і очолив його колишній в’язень сумління І.Гель. До його складу входили як представники церкви, так і світські особи. Діяльність Комітету була спрямована на поширення ідей відновлення УГКЦ серед населення та домагань легалізації церкви перед партійно-державними органами. З цією метою у 1988 р. Комітет розпочав видання позацензурного часопису “Християнський голос”.16
Підтримували українських греко-католиків і українські зарубіжні релігійні центри, які розгорнули широку пропагандистську кампанію в засобах масової інформації західних країн. Так, в одному із щоквартальних оглядів зарубіжної преси та радіопередач, які подавались в ЦК КПУ, відзначалось, що на кінець 1987 р. “ватиканські кола зайняли відверто антирадянську позицію, вимагаючи від Радянського Союзу пошанування релігійної свободи та легалізації УКЦ”.17
Активізації західноукраїнських віруючих сприяло відзначення християнським світом у 1988 р. тисячолітнього ювілею хрещення Київської Русі. Радіо “Свобода” відзначало весною того ж року, що “серед віруючих Західної України відчувається велике піднесення, спонтанно люди збирають підписи і їдуть із зверненнями до Москви домагатися легалізації їхньої парафії”, і що протягом трьох перших місяців 1988 р. в галицьких областях та Закарпатті було зібрано близько 10 тис. підписів на підтримку УГКЦ.18 За цей час до органів місцевої влади та в Раду в справах релігії при Раді Міністрів УРСР з проханнями про реєстрацію греко-католицьких громад надійшло 11 звернень з Тернопільської області,19 15 — з Івано-Франківської,20 20 — із Закарпатської.21 Розпочались проведення несанкціонованих богослужінь в тих місцях і населених пунктах, де були розташовані закриті колишні культові споруди УГКЦ, а жителі домагались реєстрації релігійних громад. Найбільш масові з них мали значний резонансний характер, як, наприклад, 5-ти тисячне зібрання греко-католиків 17 липня 1988 р. на території колишнього Гошівського монастиря (Івано-Франківська область),22 традиційне уже щорічне богослужіння в с.Зарваниця 16-17 липня 1988 р. на Тернопільщині,23 в яких брали активну участь і представники Комітету захисту УКЦ.
Такі дії, а також контакти греко-католиків України з уніатськими ієрархами Польщі, клерикальними центрами Заходу і Ватикану, розцінювались партійним керівництвом республіки як нові тенденції в діяльності УГКЦ.24 Щоб запобігти наростанню греко-католицького руху, ідеологічному активу, поряд з уже традиційними методами (“посилити”, “вжити заходів”, “не допустити”, “розвінчувати”), рекомендувалось залучити “до активної протидії уніатам Руську православну церкву”. З цією метою пропонувалось спростити процедуру реєстрації та відкриття в населених пунктах, охоплених уніатством, приходів РПЦ, видати великим тиражем українською мовою православну церковну літературу і календарі, збільшити набори слухачів в духовні семінарії, які будуть зорієнтовані на роботу в Західній Україні.25 Значна роль в боротьбі проти УГКЦ відводилась правоохоронним органам, особливо МВС і КДБ. Ставлячи за мету “попередження групових антигромадських проявів зі сторони українських націоналістів, екстремістів з числа... церковників і сектантів”, на ці органи покладались завдання: виявляти інспіраторів і підбурювачів проведення несанкціонованих акцій; забезпечувати постійний оперативний нагляд за ними, своєчасне документування і припинення їхньої діяльності; забезпечувати контроль за обстановкою в населених пунктах, охоплених уніатством, з метою запобігання захопленню недіючих культових споруд та проведення релігійних зборів; контролювати діяльність уніатських священиків, ченців і чорниць; рішуче припиняти проведення ними нелегальних зібрань та відправи релігійних обрядів.26 Таким чином, позиція партійного керівництва республіки щодо питання УГКЦ залишалась жорсткою, без будь-яких натяків на компроміс, що створювало небезпечну ситуацію виникнення масового невдоволення греко-католицьких віруючих західного регіону.
Імовірність розвитку таких подій зростала в зв'язку з загальною політизацією суспільного життя. За відновлення УГКЦ виступали новітні політизовані громадські об'єднання — Українська Гельсінська Спілка, Український християноько-демократичний фронт, інші неформальні організації. Ця проблема стала складовою передвиборчих обіцянок ряду кандидатів в народні депутати СРСР під час виборчої кампанії 1989 р. на 1 Всесоюзний з'їзд народних депутатів СРСР і, в значній мірі, зумовила позитивний для них результат голосування. Уже в перші дні роботи новообраного з’їзду народні депутати СРСР від Львівщини Р.Братунь, Р.Федорів, Ю.Сорочик і І.Вакарчук подали в президію з'їзду депутатський запит, в якому звертали увагу на порушення прав мільйонів віруючих і вимагали створити спеціальну комісію для вивчення цього питання.27 На підтримку УГКЦ публічно висловлювались і народні депутати СРСР А.Сахаров і В.Авер'янов.28
Починаючи з весни 1989 р., в Москві групами греко-католицьких віруючих із Західної України проводились постійні пікетування державних установ з метою привернення уваги союзного керівництва до проблем своєї віри. Однак на сторінках центральної та республіканської преси греко-католицька церква та її прихильники і надалі піддавались звичним для комуністичної пропаганди звинуваченням. Так, перший секретар Івано-Франківського обкому КПУ І.Посторонко заявляв, що “уніатське питання не що інше, як прикриття націоналізму”, а голова Ради у справах релігії при Раді Міністрів УРСР М.Колесник був категоричний: “У нас в республіці ніякої греко-католицької церкви немає”.29 Не припускав можливості її відновлення і митрополит Київський та Галицький Філарет, залякуючи зі сторінок газет: “А що буде як, не дай Боже, легалізується Українська католицька церква? Нові месії розведуть таку ворожнечу, що ми усі будемо не раді”.30
Форсованими темпами проводилась реєстрація нових громад РПЦ, що, на думку партійного керівництва, мало завадити поширенню греко-католицьких настроїв серед населення. Протягом 1988 р. — першої половини 1989 р. в Україні було зареєстровано 1 300 нових громад РПЦ,31 з них 1 1ОО в названих західноукраїнських областях, здебільшого в тих населених пунктах, які відзначались прихильністю до УГКЦ.32 Таким чином, партійно-державними органами свідомо провокувались конфліктні ситуації на релігійному грунті, в яких вони займали сторону прихильників РПЦ. При цьому ЦК КПУ заявляв, що його позиція по відношенню до УГКЦ “це не обмеження, заборона для віруючих, а недопущення використання релігії в антисоціальних, націоналістичних цілях”. На його думку, реєстрація УГКЦ викликала б “серйозний конфлікт, почався б розкол віруючих по релігійно-національній ознаці”, а її прихильники “попали б у підпорядкування реакційному емігрантському центру УКЦ”. І, врешті, “було б завдано значного удару по лояльних миротворчих позиціях РПЦ”. А тому “партійні і радянські органи, особливо, західноукраїнського регіону, відносяться до спроб реанімації уніатства як релігійно-політичної організації на націоналістичній основі різко негативно. Категорично проти цього РПЦ та інші релігійні об’єднання”.33
Непоступливість позицій республіканської влади по відношенню до УГКЦ зумовлювала зростання напруженості не тільки у внутрішньому житті республіки, але й у зовнішньополітичній сфері. На початку липня 1989 р. в ЦК КПУ була подана доповідна “Про негативні наслідки ситуації, що склалась навколо УКЦ”. Її автор, завідувач відділу зовнішніх зв’язків ЦК КПУ А.Меркулов, повідомляв, що “на міжнародному авторитеті Української РСР, СРСР в цілому, все більше негативно відбивається відмова в реєстрації релігійних громад і Української католицької церкви”.34 Він наводив приклади: звернення 14 американських сенаторів до М.Горбачова з листом про переслідування в Україні релігійних діячів, винесення питання про порушення релігійних свобод в УРСР на засідання комісії з прав людини в Женеві, звинувачення СРСР в невиконанні взятих на себе зобов’язань у сфері прав людини в зв'язку з ущемленням прав віруючих УКЦ”. Більше того, А.Меркулов визнавав, що “підстав для відмов в реєстрації УКЦ з точки зору Конституцій СРСР і УРСР та законодавства немає”, а аргументи проти УКЦ (співпраця з нацистами, саморозпуск) не є “достатньо переконливими”. Тому “подальше затягування цього питання веде до підриву авторитету Компартії України і Радянської влади і може негативно відбитися на політичному кліматі в західному регіоні України в період виборів 1990 р.”35
Що ж стосується позицій РПЦ, то вона, на думку автора доповідної, зводилась до захисту власних інтересів і небажання мати конкурента в особі УКЦ. Однак політичні втрати від такої ситуації несли партійні і радянські органи. Тому пропонувалось створити комісію, яка б знайшла вихід із даного становища і не зашкодила відносинам держави та РПЦ.36 В цілому документ містив доволі точний аналіз ситуації, але внесені пропозиції керівництвом республіки не були враховані і влада не поспішала міняти свого антикатолицького курсу.
Як наслідок цього, в другій половині 1989 року релігійний рух в Західній Україні набув масового характеру. В обласних та районних центрах, селах регіону проводились скоординовані багатолюдні релігійні акції, приурочені до запланованої на кінець листопада зустрічі М.Горбачова з Папою Римським в Італії, під час яких дії віруючих та їхні вимоги ставали щораз радикальнішими. Це було свідченням якісно нової ситуації, в якій греко-католики переходили від прохань і петицій до вимог повної легалізації УГКЦ.37 Особливо масштабною була 100-тисячна маніфестація греко-католицьких віруючих вулицями Львова 17 вересня 1989 р. під гаслами легалізації УГКЦ. Вона, за оцінкою радіо “Свобода”, стала “найбільшим досі виявом могутності Української католицької церкви в офіційно атеїстичній державі... Після таких подій змінюється політичний клімат на Україні” і за його прогнозами “питання легалізації УКЦ по суті було вирішене фактично, залишилось його оформити тільки юридично”.38 В ході осінньої кампанії на підтримку УГКЦ почався процес захоплення не тільки колишніх культових споруд, але і діючих храмів РПЦ. 29 жовтня греко-католики зайняли Преображенський собор у Львові,39 20 грудня подібна спроба була здійснена в Івано-Франківську.40 Ситуація в регіоні починала виходити з-під контролю.
Усвідомлюючи це, партійно-державне керівництво змушене було піти на компроміс, щоб утримати в руках процес, який загрожував стати некерованим. 21 листопада Рада в справах релігії при Раді Міністрів УРСР визнала за доцільне дозволити реєстрацію греко-католицьких громад, відокремивши “питання про утворення греко-католицької церкви східного обряду як самостійної церковної організації” до моменту розв'язання його на переговорах між Ватиканом і РПЦ.41 28 листопада Рада оприлюднила Заяву, в якій повідомлялось про можливість реєстрації громад УГКЦ, що, на її думку, повинно було створити “умови для виводу маси віруючих з-під впливу екстремістів”.42 Позиція влади була зрозуміла — перевести питання легалізації, а значить і реабілітації УГКЦ з державного рівня в площину непростих міжцерковних переговорів між Ватиканом та РПЦ. Саме за такою формулою — “реєстрація замість легалізації” — завершились переговори між Папою та М.Горбачовим, що не виправдало сподівань греко-католицьких віруючих.43 Відмежував роль держави в процесі реабілітації УГКЦ й М.Колесник, заявивши, що вона “як релігійний інститут, ніколи не зазнавала кримінального переслідування” і держава не має права втручатись у внутріцерковні справи.44
23 січня 1990 р. у Преображенському соборі м.Львова відбувся церковний собор УГКЦ за участю 6 єпископів та понад 150 священиків, який проголосив “легалізацію Української греко-католицької церкви на Україні”.45 Вів його архієпископ В.Стернюк — місцеблюститель Глави УГКЦ в Римі кардинала Мирослава Івана Любачівського. Собор визнав неканонічним Львівський собор 1946 р., його рішення недійсними і звернувся до органів державної влади з вимогою реабілітувати репресованих греко-католицьких священиків, повернути майно церкви, яким вона володіла до заборони, визнати церковну організацію УГКЦ.46
Після собору почався масовий процес переходу віруючих в підпорядкування УГКЦ. На 1 лютого 1990 р. в регіоні на реєстрацію греко-католицьких громад, було подано 435 заяв,47 а до вересня 1990 р. РПЦ втратила близько 70 відсотків своїх громад і священиків, які, в своїй більшості, перейшли до УГКЦ.48 На початку лютого оголосили про вихід з-під влади РПЦ і перехід у відновлювану Українську автокефальну церкву 312 парафій та 232 священики у Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях.49 Як першочергове, поставало питання розподілу церковного майна та культових споруд, що різко загострило ситуацію, породжуючи небезпеку зіткнень на міжконфесійному грунті. Поодинокі випадки розв’язання цієї проблеми шляхом компромісу, як це було з кафедральним собором в Івано-Франківську,50 ще не визначали загальної тенденції до нормалізації становища.
Апеляції з питань релігійних відносин стали характерним явищем під час проведення виборчої кампанії 1990 р., всього процесу боротьби за політичну владу в регіоні і республіці. Новообрані демократичні ради Галичини намагалися розв’язати ці проблеми, виходячи не стільки з букви закону, який уже застарів, а з інтересів більшості членів релігійних громад в конкретному населеному пункті. Це викликало негативну реакцію у вищих владних структур, але знімало напругу на місцях. Показовим і, разом з тим, найбільш резонансним прикладом вирішення таких питань стало рішення міської ради Львова від 6 квітня 1990 р. про передачу собору святого Юра51 греко-католицькій церкві. Організований РПЦ потік заяв, звернень, протестів від священиків на місцях до Московського патріарха Пімена, на адресу партійних та державних органів УРСР і СРСР з вимогою скасування даного рішення як незаконного, із залякуваннями неминучого виникнення релігійного конфлікту в Західній Україні, з вимогами введення прямого президентського правління52 вказували, наскільки питання приналежності цього собору було принциповим і визначало стан та співвідношення сил у релігійному житті регіону. Апогей напруги припав на серпень 1990 р. І тільки рішення Львівської обласної ради від 14 серпня про передачу собору св. Юра греко-католицькій громаді, за визнанням республіканської влади, “хоч і незаконне, нормалізувало релігійну обстановку навколо нього, заспокоїло греко-католиків, яких тут більшість” і з 19 серпня 1990р. він почав діяти як собор греко-католицької громади.53
Важливою подією для всіх віруючих УГКЦ стало прибуття до Львова З0 березня 1991 р. Глави церкви митрополита Мирослава Івана Любачівського, який того ж дня провів архієрейську Службу Божу в соборі св.Юра, а 31 березня був присутній на масовому мітингу біля Львівського театру опери і балету ім. І.Франка, де його вітали представники Львівської обласної та міської влади В.Чорновіл, І.Гель, С.Давимука, В.Шпіцер, десятки тисяч віруючих.54
26 квітня 1991 року Верховна Рада УРСР прийняла Закон “Про свободу совісті та релігійні переконання”, згідно з яким були врегульовані питання реєстрації та діяльності релігійних громад в Україні, релігійні організації набували статусу юридичних осіб, одержували можливість закріпити за собою власність на культові споруди та церковне майно, поширювати релігійну літературу. Втрачали чинність прийняті раніше нормативно-правові документи, які суперечили даному закону і перешкоджали нормальному функціонуванню релігійних об'єднань.55 Греко-католицька церква, нарівні з іншими релігійними організаціями, дістала офіційне визнання, що дозволило їй зосередити свою увагу на суто релігійних формах діяльності
У статті аналізуються зміни в політиці радянської влади щодо ГКЦ у період ,,десталінізації”, їхній вплив на становище греко-католиків в Україні.
Ключові слова: Греко-католицька церква, ,,десталінізація”, лібералізація, державно-церковні відносини, Рада у справах РПЦ.
Значне місце у історії України ХХ ст. займають державно-церковні відносини, важливою складовою яких була політика радянської влади щодо Греко-католицької церкви (ГКЦ). Діяльності ГКЦ у період ,,десталінізації" (1953–1959 рр.) присвячено цілий комплекс наукових праць. У них ґрунтовно досліджуються спроби легалізації ГКЦ, діяльність греко-католицького духовенства та віруючих, та взаємовідносини греко-католиків з радянською владою. Проте ця тема незважаючи на великий науковий інтерес до неї залишається актуальною для досліджень та певного переосмислення, що зумовлено значним розширенням її джерельної бази.
Актуальність досліджуваної теми полягає у тому, що в період ,,десталінізації” (1953–1959 рр.), відбулися значні зміни у політиці радянської влади щодо ГКЦ. Після смерті Й. Сталіна державно-партійне керівництво на чолі із Г. Маленковим, а згодом М. Хрущовим проводило політику лібералізації суспільно-політичного життя країни, новий політичний курс сприяв послабленню тиску держави на релігійні конфесії у цілому та на Греко-католицьку церкву зокрема.
Автор поставив за мету дослідити політику радянської влади до Греко-католицької церкви в УРСР у період ,,десталінізації”. Завдання дослідження полягає у тому, щоб проаналізувати зміни у відносинах органів радянської влади до ГКЦ після смерті Й. Сталіна; висвітлити діяльність греко-католицького духовенства, ієрархів та віруючих у спробах легалізувати ГКЦ в УРСР; дослідити заходи які вживала радянська влада та РПЦ у боротьбі з підпільною Греко-католицькою церквою.
Об’єкт дослідження – суспільно-політичні, релігійно-церковні процеси в УРСР у досліджуваний період.
Предмет дослідження – зміни у політиці радянської влади щодо ГКЦ у період ,,десталінізації” (1953–1959 рр.) в Україні.
Дослідженням проблеми ставлення радянської влади щодо релігії та ГКЦ у цей період займалось ряд дослідників. Серед яких слід виділити праці В. А. Войналовича [4], О. О. Волинець [5], Б. П. Головина [6], Л. П. Ржиського [17], В. П. Андрущенка [1], Е. В. Бистрицької [2], А. Колодного [8], В. Сергійчука [18], Я. В. Стоцького [20], В. Марчука [13], В. Осадчого [15], В. В. Гаюка [21], В. Пащенка [16] та інших дослідників. У них аналізуються етапи політики радянської влади щодо ГКЦ, та досліджується катакомбний період її діяльності.
Численну групу дослідників складають представники греко-католицького духовенства, які досліджують життя та діяльність ієрархів, їхню боротьбу із владою за відновлення та легалізацію ГКЦ в Радянському Союзі. Це зокрема С. Дмитрух [7], І. Хома [22], В. Ленцик [10], М. М. Михайлишин [14], М. Марусин [12] та інші.
Після смерті Й. Сталіна (5 березня 1953 р.) розпочався новий період у історії СРСР. Радянські керівники розуміли необхідність реформ у середині країни, зокрема важливість лібералізації суспільно-політичного життя. Це було необхідним через те, що тривалий період сталінського правління з характерними для нього атмосферою тотального контролю держави над людьми та жорсткими репресіями привів до великого внутрішньо – політичного напруження у державі. Населення важко сприймало заходи, які проводила радянська влада у середині країни, зокрема в релігійній сфері. Необхідно було послабити напруження, яке накопичилось у суспільстві та зменшити тиск влади на людей.
Важливою обставиною яка сприяла лібералізації, була боротьба що розпочалася після смерті Й. Сталіна між його соратниками за владу. В таких умовах радянські чиновники і МВС не проявляли ініціативи у релігійній сфері до визначення нового політичного курсу у відносинах між державою і релігією.
У боротьбі за владу серед кремлівської верхівки, державно-церковні відносини займали важливе місце. Ініціативу у вирішенні цієї проблеми виявив міністр внутрішніх справ – Л. Берія. Добре поінформований про ситуацію в радянських республіках, у тому числі і в Західній Україні, Л. Берія чи не першим у тодішньому керівництві вважав за доцільне виключити з політичного лексикону слово «бандит», яким зазвичай називали учасників українського повстанського руху. Він стверджував, що в Україні немає «ніяких бандитів, а є лише націоналістично налаштована частина населення». Л. Берія розумів, що важливими причинами боротьби українців з радянською владою, є політика русифікації та репресії держави проти релігійних конфесій у цілому, та заборона Греко-католицької церкви зокрема. Саме на підставі його доповідної записки від 16 травня 1953 р. про становище у Західній Україні пленум ЦК КПУ (червень 1953 р.) визнав неефективними заходи, які проводило керівництво ЦК КПУ і Рада Міністрів УРСР в західних областях та засудив поширення у них русифікаторських тенденцій [3, с. 23].
Попри нетривалий і дозований характер даних процесів, вони досить чутливо сприймалися західноукраїнською громадськістю, віруючими та духовенством краю. Уповноважений Ради в справах РПЦ при Раді Міністрів УРСР Г. Корчовий у своїй доповіді секретарю ЦК КПУ О. Кириченку про становище церкви у західних областях України наголошував, що після червневого 1953 р. пленуму ЦК КПУ ,,націоналістично налаштоване” духовенство і віруючі стали тлумачити державні заходи у релігійній сфері не інакше як ,,викривлення національної політики”, а заборону ГКЦ, масові арешти священиків – його безпосередніми наслідками. Вони висловлювали впевненість у тому, що незабаром незаконно ув’язнене духовенство буде звільнено, а причетних до цих злочинів – покарано [4, с. 436].
Весною 1953 р. з ініціативи Л. Берії, розпочалися переговори з Й. Сліпим, про які митрополит згодом писав у листі тодішньому секретарю ЦК КП України М. Підгорному, надісланому до Києва у січні 1961 р. У ньому митрополит повідомив, що у травні 1953 р. його привезли у Москву, де високі чиновники МВС розпочали переговори. Митрополиту запропонували допомогти уряду СРСР у налагодженні взаємин із Ватиканом. Владика погодився за умови, що ,,Греко-Католицька Церква буде дальше визнана Урядом, що я буду реабілітований і визнаний не тільки як митрополит, але і як кардинал.” Генерал Жуков від імені Л. Берії пропонував збереження ,,статусу кво”, тобто Й. Сліпому дозволяли повернутись до Львова, а Греко-католицька церква могла функціонувати та розвиватись, але не визнавалась владою офіційно. Крім того, Й. Сліпому запропонували написати історію Церкви, дозволивши попрацювати з цією метою в Державній бібліотеці ім. В. Леніна. Однак після арешту та розстрілу Л. Берії, його наступник генерал С. Н. Круглов припинив переговори та вимагав, щоб Й. Сліпий перейшов у православ’я й відмовився від підпорядкування Ватикану. Коли ж митрополит відмовився, його повернули на заслання до Красноярського краю. Перед від’їздом він вручив представникові МВС генералу Жукову лист, у якому заявив, що хоче створити об’єктивну й повну історію Церкви, висловити, ,,на чому опираємося, і що ми так рішуче обстоюємо”. Й. Сліпий виконав свою обіцянку та написав ґрунтовну ,,Історію Вселенської церкви на Україні”, яку проте було конфісковано органами МВС [13, с. 137–138].
Смерть Й. Сталіна поклала початок новому етапу в історії України у цілому, та ГКЦ зокрема. Радянські лідери усвідомлювали повну безперспективність продовження сталінського політичного курсу, та необхідність лібералізації політичного режиму. З весни 1953 р., розпочинається згортання масових репресій, та амністія сотень тисяч в’язнів, серед яких були і представники греко-католицького духовенства та його ієрархи. Звільнені із заслання священики прискорили відновлення церковної ієрархії та збільшили кількість підпільно діючих громад. Вони організовували віруючих відкрито виступати з вимогами офіційного дозволу на легальні греко-католицькі відправи, та амністії церковних ієрархів.
Так, вже у другому півріччі 1953 р. на ім’я голови Ради Міністрів СРСР Г. Маленкова поступила заява від невоз’єднаного греко-католицького священика о. Р. Криницького із села Пліхів Бережанського району Тернопільської області, в якій він просив дозволу відправляти церковну службу в греко-католицькому обряді. Отця Р. Криницького було викликано в облвиконком, де йому заявили, що в СРСР греко-католицького духовного центру немає, тому дозволити відправляти обряди можуть, якщо він ,,возз’єднається” з РПЦ. Тут уже йшлося не про греко-католицькі обряди, а власне про пряме вербування о. Криницького у православ’я. На що о. Криницький чесно заявив, що не бажає ,,воз’єднуватися”, бо є греко-католицьким священиком і залишиться ним до кінця свого життя [20, с. 128 – 129].
Представники духовенства повертаючись із таборів і заслання, часто в ізоляції від інших, почали поступово підпільно відновлювати церковну структуру. Ці процеси не залишились непоміченими органами влади. У доповідній записці секретаря Львівського обкому КПУ, повідомлялось, що повернувшись достроково (через старість) з ув’язнення, о. Микола Хмелевський оселився у с. Мшана Львівської обл., де згрупував ,,довкола себе осіб із числа уніатів, вороже налаштованих проти Радянської влади. Серед своїх довірених осіб М. Хмелевський заявляв, що він являється ,,генеральним вікарієм” (особа, заміщаюча єпископа) колишнього митрополита уніатської церкви Й. Сліпого. На своїй квартирі М. Хмелевський створив нелегальну церкву, де проводить систематично відправи.” У цьому ж документі повідомлялось й про інших підпільних греко-католиків: ,,Подібну уніатську діяльність проводять достроково звільнені із ув’язнення в кінці 1954 р. монахи колишнього монастиря ордену ,,Василіан” Градюк Володимир Павлович, 1882 р. народження, Когут Микола Степанович, 1914 р. народження і інші проживаючі у місті Львові, групуючи довкола себе решту монашого елементу цього чину” [8, с. 479 – 480].
Значну підтримку ГКЦ у Західних областях України надавала також і Римо-католицька церква. У католицьких костьолах велась активна місіонерська робота, збирались значні кошти на потреби греко-католиків. Для них у костьолах в дні церковних свят проводили церковні служби за греко-католицьким обрядом [18, с. 236].
Значною мірою активізації греко-католицьких громад сприяла позиція держави в 1953–1957 рр. Важливою складовою якої були офіційні радянські постанови, які регулювали питання державно-церковних відносин, в умовах політики лібералізації.
Так, у липні 1954 р. ЦК КПРС прийняв постанову ,,Про значні недоліки в науково-атеїстичній пропаганді і заходи з її поліпшення”, яка не була опублікована у пресі. У цій постанові визначались чергові завдання, шляхи й методи посилення антирелігійної пропаганди. Зокрема зазначалось, що недостатньо активно здійснюється антирелігійна робота серед населення, недостатньо уваги приділяється науково-атеїстичній пропаганді. Тому, треба рішуче покінчити з пасивністю щодо релігії, викривати реакційну суть релігії і ту шкоду, якої вона завдає, відвертаючи частину громадян нашої країни від свідомої і активної участі у комуністичному будівництві. Антирелігійна робота повинна проводитись систематично, з усією наполегливістю, методом переконання, терпеливого роз’яснення і індивідуального підходу до віруючих людей… До науково-атеїстичної пропаганди повинні бути залучені кращі партійні і комсомольські пропагандисти, інтелігенція і наукові сили” [9, c. 505 – 506].
Однак через негативне ставлення, яке отримала ця постанова у суспільстві, з метою приховати свої справжні наміри, у листопаді того ж року ЦК КПРС ухвалив іншу постанову, – ,Про помилки у проведенні науково-атеїстичної пропаганди серед населення”, котра, на відміну від попередньої, відразу ж з’явилася на сторінках ,,Правди” [1, с. 185].
У постанові вказувалось, що замість ідейної боротьби з релігією, замість розгортання копіткої роботи щодо пропаганди природничо – наукових знань в окремих центральних і місцевих газетах, у виступах деяких лекторів і доповідачів допускалися образливі випади проти духовенства та віруючих. Ішлося про те, що на сторінках преси і в усних виступах віруючі поставали людьми, які не заслуговують політичної довіри, що в ряді районів місцеві організації й окремі посадові особи допускали випадки брутального ставлення до священників, адміністративного втручання в діяльність релігійних об’єднань.
У постанові зазначалось, що у ,,теперішній час, внаслідок перемоги соціалізму і ліквідації експлуататорських класів в СРСР підірване соціальне коріння релігії, знищена база, на яку спиралась церква. Служителі церкви у своїй більшості, як свідчать факти, також займають тепер лояльні позиції щодо Радянської влади. Тому боротьба з релігійними забобонами повинна розглядатися як ідеологічна боротьба наукового, матеріалістичного світогляду проти антинаукового, релігійного світогляду” [1, с. 186].
Фактично, листопадова постанова стверджувала свободу віросповідання та означала, що влада головну роль у боротьбі проти релігії відводила ідеології, офіційно зменшуючи адміністративний тиск на релігійні конфесії. Проте й надалі ігнорувалася стаття 124 Конституції СРСР, яка гарантувала вільне відправлення релігійних обрядів та віротерпимість.
Отже, завдяки лібералізації упродовж 1955–1956 рр. із заслання повернулось 286 із 344 греко-католицьких священників, які відмовились від ,,возз’єднання” і були репресовані сталінським режимом [1, с. 187].
Повернення такої кількості священників а також інших представників греко-католицького духовенства, сприяло відновленню ієрархічної будови ГКЦ. Цей процес посилився після звільнення з в’язниці єпископів І. Лятшевського (від 1955 р. він перебував у Станіславові) і М. Чарнецького (він керував львівською митрополією з 1955 до 1959 рр.). Короткочасно на Закарпаття після ув’язнення повернувся владика Олександр Хіра, який після революційних подій в Угорщині у 1956 р., був звинувачений у причетності до них і відправлений у заслання до Казахстану [15, с. 66].
Після смерті у 1957 р. у Станіславові єпископа Івана Лятшевського, новим Станіславським єпископом був висвячений Іван Слезнюк, таким чином зберігалась ієрархічна структура церкви [10, с. 55].
Церковні ієрархи незважаючи на постійний нагляд і загрозу репресій, перш за все відновлювали церковні структури, зміцнювали ГКЦ організаційно, дбали про поповнення кліру для роботи у підпіллі. Єпископ М. Чарнецький за два роки своєї діяльності висвятив півсотні священиків. Ще 280 – 300 священиків він прийняв до ГКЦ з Російської православної церкви (РПЦ). Вони побажали повернутися, офіційно залишаючись у складі РПЦ [13, с. 138].
Єпископ І. Лятшевський перебуваючи під наглядом радянських органів безпеки, які брали на облік усіх його відвідувачів, згуртував навколо себе священиків на Станіславщині, створив ініціативну групу за відродження ГКЦ. Члени його групи з метою легалізації греко-католицької конфесії подавали численні заяви до влади. А кількість невоз’єднаних священиків завдяки їх діяльності в області зросла до 84. Траплялись випадки, коли громади які не перейшли у православ’я, самочинно відкривали свої церкви. В них підпільні священики відправляли богослужіння за греко-католицькою традицією [13, с. 139].
Важливу роль у діяльності ГКЦ відігравала підтримка її з боку Ватикану. Так з нагоди священства митрополита Й. Сліпого 25 грудня 1957 р., папа Пій ХІІ опублікував вітального листа, в якому писав: ,,Ми знаємо, що через Твою вірність Апостольському Престолові Ти був ув’язнений і примушений покинути своє стадо. Тебе волікли з однієї в’язниці до іншої, і врешті, Тебе запроторено в далекий Сибір, де Ти тепер у безлюдній околиці, у таборі Маклаково працюєш як звичайний робітник. Тому, достойний Наш Брате, Ми висловлюємо Тобі нашу вдячність, бо Ти ревно виконував свій священицький і душпастирський обов’язок, навіть за ціну Твоєї свободи, бо ти волів за ім’я Ісуса перенести зневагу ” [6, с. 123].
Хоча це послання і не могло реально допомогти митрополиту, проте воно морально підтримувало Й. Сліпого, греко-католицьке духовенство та віруючих, давало їм надію на покращення свого становища та можливу легалізацію у майбутньому ГКЦ.
За період керівництва СРСР М. Хрущова у (1953–1964 рр.), та після обрання папою Іоана XXIII (1958 – 1963 рр.), робились спроби досягнути компромісу та взаєморозуміння між Ватиканом та СРСР.
Встановлення прямих політичних контактів між СРСР та Ватиканом, давало надію папі Іоану XXIII на покращення важкого становища віруючих. Проте політика радянського керівництва у стосунках з Ватиканом значною мірою повторювала сталінську. Радянська влада ігнорувала спроби Римської Курії спрямовані на унормування прав віруючих у СРСР і країнах Східної Європи. Радянське керівництво вважало, що питання релігійно-церковного характеру належать до внутрішньої політики СРСР, тому їх необхідно вивести за межі радянсько-ватиканського діалогу, обмежившись окремими випадками, серед яких, звільнення митрополита Й. Сліпого було одним із найбільших досягнень дипломатії Ватикану. Тому при усьому бажанні, реальної допомоги віруючим у середині СРСР Ватикан надати не міг, проте координував і підтримував морально ГКЦ, допомагав духовенству яке жило у діаспорі [2, с. 362].
Активність греко-католицького духовенства турбувала Москву. На думку голови Ради в справах Російської православної церкви при Раді Міністрів СРСР Георгія Карпова, православні владики ніякої роботи серед возз’єднаного духовенства не вели, мотивуючи це тим, що ,,по суті уніатська церква була ліквідована судово-адміністративним шляхом” [18, с. 233].
В інформації про церковне становище в західних областях УРСР від 6 серпня 1956 р. надісланій ЦК КПУ, голова Ради у справах РПЦ Г. Карпов зазначав: ,,В даний час 243 особи із 344 репресованих за час з 1945 до 1950 рр. уніатського духовенства звільненні. Повернувшись до місць свого проживання, частина цього греко-католицького духовенства проводить богослужіння і виконує релігійні обряди вдома в себе і у віруючих, у чому їм ніхто не перешкоджає, тому що в радянському законодавстві не має вказівок про кримінальне переслідування за такі дії, до того ж вони посилаються на вільне становище римо-католицької церкви в цих областях. Окремі уніатські священики навіть захоплюють окремі возз’єднанні церкви, відкрито виступають з проповідями, в котрих закликають не підпорядковуватися патріарху Алексію, а визнавати папу Римського і пояснюють віруючим, що ліквідація уніатської церкви і репресії проти уніатського духовенства були допущені внаслідок викривлень законності в той період часу” [18, c. 288].
У своєму звіті Г. Карпов стверджував, що проблема загострюється і можлива нова конфронтація із Ватиканом, через спроби легалізації ГКЦ в УРСР. Ситуація настільки ускладнилось, що як він зазначив: ,, Вжиття будь-яких заходів для ліквідації даного становища тільки по лінії російської православної церкви було б недостатнім. Тут необхідна сума заходів по лінії церкви, Ради, органів держбезпеки і, певним чином, місцевих партійних і радянських органів. Без погодження з органами держбезпеки і з партійними радянськими органами в республіці Рада надати конкретні пропозиції для боротьби з ГКЦ не може ” [18, c. 289].
Вважаючи, що ,,становище починає набирати форми, яка загрожує самовідновленням частини уніатської церкви”, Г. Карпов на початку серпня 1956 р. виїхав до Києва, щоб на місці розібратись зі ситуацією та виробити план дій [18, с. 233].
У звіті до Москви від 10 грудня 1956 р. уповноважений Ради в справах РПЦ при Раді Міністрів УРСР Г. Корчовий доповідав; що з 267 священиків, які повернулися з ув’язнення, лише 14 погодилися очолити православні парафії, а решта здійснювали підпільні богослужіння у греко-католицькому обряді, до того ж стали ,,моральною базою оунівського підпілля” [13, с. 140].
Розуміючи, яку загрозу несли для комуністичної влади священики-уніати, що повернулися із місць позбавлення волі, у січні 1957 р. на розгляд ЦК КПУ було винесено конкретні пропозиції щодо активізації боротьби проти діяльності уніатського духовенства в західних областях, які за вказівкою секретаря ЦК КПУ Степана Червоненка були передані до обкомів.
Проте, боротьба радянських органів влади з ГКЦ не давала вагомих результатів, а діяльність греко-католиків продовжувала поширюватися і в наступні роки. Певна частина невоз’єднаних священиків, наголошувалося в доповідній працівників ЦК КПУ Нікуліна і М. Гладиревського від 19 січня 1959 р., ,,продовжує не лише відправляти нелегально церковні служби і треби для віруючих, але й виступає проти православ’я, залякує населення, вербує кадри для відновлення унії, використовуючи для цього колишній актив греко-католицької церкви і насельників ліквідованих уніатських монастирів” [18, с. 234].
Активність греко-католиків набула настільки резонансного характеру, що у боротьбу з ними була включена і Російська православна церква (РПЦ). У жовтні 1957 р. конференція деканів РПЦ Львівської єпархії видала заяву, в якій заперечувала чутки про те, що ГКЦ буде легалізована, називаючи їх ворожою пропагандою і апелювала до уряду М. Хрущова, закликаючи придушувати український католицький рух [8, с. 275].
План боротьби з ГКЦ був скоординований органами радянської влади із РПЦ. За участю її ієрархів у Москві відбулося спеціальне засідання Ради у справах РПЦ, на якому 10 квітня 1959 р. було ухвалено постанову про посилення роботи для ,,ліквідації залишків унії в західних областях УРСР”, що передбачала посилення діяльності православних священиків проти греко-католиків. Священикам пропонувалося викривати Ватикан як ворога православ’я і натхненника ,,холодної війни”. Одночасно органам влади на місцях належало боротися з підпільною діяльністю уніатів, передавати їх справи до суду, виселяти за межі областей, реєструвати лише православні церковні громади, припинити виплати пенсій сім’ям виселених священиків [13, с. 140].
У ставленні органів влади до релігії у цей час чітко проявляється зміна політичного курсу держави. Упродовж першої половини 50-х років, у середині партійної номенклатури ішла боротьба двох напрямків щодо політики держави у сфері релігії. Представники ,,м’якого курсу” на чолі із Г. Маленковим, відстоювали необхідність виключно ідейної боротьби з ,,релігійними пережитками”, виступали проти продовження ,,політичної війни” з релігією, проти адміністрування й насильницьких заходів стосовно церкви.
Представники ,,жорсткого курсу” наполягали на продовженні боротьби з релігією, всілякому обмеженні діяльності духовенства, недопустимості розширення видавничої діяльності церкви, духовних навчальних закладів. Щоправда, вони були змушені зважати на нову морально-психологічну атмосферу, що склалася в країні, та погоджувалися задовольняти ,,окремі настирливі клопотання великих груп віруючих” [1, с. 186].
Період із 1953 по 1957 рр. можна вважати найбільш ,,ліберальним” для віруючих із кінця 20-х рр. Проте зміцнення при владі М. Хрущова, який був прихильником ,,жорсткого курсу”, привело до посилення тиску держави на релігію. Новий курс влади у ставленні до релігії був викликаний цілим комплексом причин:
- насамперед, серед партійної верхівки панувало переконання у можливості побудови у недалекому майбутньому комуністичного суспільства, та перемоги комуністичної ідеології;
- важливим стимулюючим чинником зміни державної політики щодо релігії було прагнення партійної еліти покінчити з будь-яким виявом ідейної опозиції, насамперед духовної;
- певну роль відіграли й зовнішньо – політичні обставини: а саме неможливість активного використання Московської патріархії у міжнародних планах радянського уряду, що зумовило зменшення інтересу радянської влади до РПЦ у даний період [4, с. 83].
КПРС брала курс на побудову комунізму, на форсоване "подолання" релігійності, надзвичайно посиливши адміністративне втручання у діяльність релігійних організацій. За 1958–1959 рр. було прийнято ряд постанов, які значно обмежили можливості відкриття церков, проте істотно полегшили їх закриття, передавши вирішення цього питання з відання Ради Міністрів УРСР у компетенцію облвиконкомів. Місцеві органи влади встановили жорсткий контроль за священиками, релігійними громадами, фінансовою і господарською діяльністю церкви [4, с. 84].
Наслідком нового політичного курсу стало посилення репресій проти підпільної ГКЦ. Так у 1959 р. митрополит Й. Сліпий був знову засуджений до 8 років примусових робіт. Приводом для чергового судового процесу послужило написання митрополитом ,,Історії Вселенської Церкви на Україні” та звернення з пастирськими листами до духовенства та віруючих своєї церкви. Однак справжня причина подальшої ізоляції митрополита полягала у небажанні влади легалізувати ГКЦ, на чому постійно наполягав Й. Сліпий, котрий і далі вважав себе її главою та відповідальним за свою паству [19, с. 75].
Отже, період ,,десталінізації” (1953–1959 рр.), був доволі складним для підпільної ГКЦ. Лібералізація яка наступила після смерті Й. Сталіна, сприяла частковому відновленню діяльності церкви, її структури та ієрархії. Проте усі спроби легалізації, які робили греко-католики, зазнали невдачі. Переговори які розпочав міністр внутрішніх справ – Л. Берія з Й. Сліпим мали на меті досягнення компромісу між владою і підпільною ГКЦ. Оскільки Л. Берія вважав, що для послаблення опору націоналістичних сил у Західній Україні, потрібно припинити політику насильницької русифікації, та зменшити тиск на релігійні конфесії, передусім на підпільну ГКЦ. Але після арешту та розстрілу Л. Берії, переговори були перервані, а митрополита повернули у заслання. Політика радянського уряду щодо греко-католиків залишилась репресивною, хоча вона характеризувалась значно меншими масштабами репресій у порівнянні зі сталінським періодом. У період лібералізації репресії стали носити вибірковий характер, й застосовувались лише проти найактивніших представників духовенства, ієрархів та віруючих.
Боротьба з ГКЦ співпала зі зміною політичного курсу уряду щодо релігії. Протягом 1953–1957 рр. у радянському керівництві йшла боротьба між прихильниками ,,м’якого курсу” на чолі із Г. Маленковим, які відстоювали необхідність виключно ідейної боротьби з релігією та її інститутами, та прихильниками ,,жорсткого курсу”, які наполягали на продовженні боротьби з релігією, всілякому обмеженні діяльності духовенства, недопустимості розширення видавничої діяльності церкви, духовних навчальних закладів.
Перемогла позиція представників ,,жорсткого курсу” на чолі із М. Хрущовим, яка полягала у продовженні боротьби з релігією та її церковними інститутами. Зміна державного курсу зумовила посилення репресій проти підпільної ГКЦ.
Список використаних джерел
1. Андрущенко В. П. Політична історія України ХХ століття: У 6-ти т. Т. 6. Від тоталітаризму до демократії, 1945–2002. / В. П. Андрущенко. – К.: Генеза, 2003. – 694 c.
2. Бистрицька Е. В. Східна політика Ватикану в контексті відносин Святого Престолу з Росією та СРСР (1878– 1964 рр.): Монографія / Е. В. Бистрицька. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2009. – 416 с.
3. Вєдєнєєв Д., Шаповал Ю. ,,Чи був Лаврентій Берія українським націоналістом?”/ Дзеркало тижня. – 2001. – № 25 (349) 7–13 липня.
4. Войналович В. А. Партійно – державна політика щодо релігії та релігійних інституцій в Україні 1940–1960-х років: політологічний дискурс / В. А. Войналович. – К.: ,,Світогляд”, 2005. – 741 с.
5. Волинець О. О. Українська Греко-Католицька Церква і держава: теорія та практика взаємодії: [монографія] / О. О. Волинець, М. П. Гетьманчук, Л. П. Ржиський. – Львів: Видавництво Національного університету "Львівська політехніка", 2007. – 263 с.
6. Головин Б. П. За служіння Богові, народу – смерть / Б. П. Головин. – Тернопіль: Терно – Граф, 2007. – 199 с.
7. Дмитрух С. Життя як подвиг для Христа: Curriculum Vitae монаха – редемпториста, Місцеблюстителя і Правлячого Архірея Києво – Галицької Митрополії Володимира Стернюка / Севастіян Дмитрух. – Львів: Свічадо, 2007. – 223 с.
8. Історія релігії в Україні: У 10-ти Т. / Редкол. А. Колодний (голова) та ін. – Т. 4: Католицизм // За ред. П. Яроцького. – К.: Світ Знань, 2001. – 598 с.
9. КПСС. Коммунистическая партия Советского Союза в резолюциях съездов, конференций и пленумов ЦК. 1898–1971. Изд. 8-е, доп. и испр. – М.: Политиздат, 1971. / Т. 6. 1941–1954. 527 с. (И-нт марксизма – ленинизма при ЦК КПСС).
10. Ленцик В. Рим і Україна: Історія української церкви в датах / В. Ленцик. – Львів: [б. в.], 1993. – 78 с.
11. Літопис Голготи України. Т. 2. Репресована церква / ред. кол. Юрій Борець та ін. – Дрогобич: Відродження, 1994. – 527 с.
12. Марусин М. Митрополит Йосиф Сліпий: (Нарис життя, подвигів і страждань) / М. Марусин. – Брюссель: [б. в.], 1972. – 56 с.
13. Марчук В. Українська Греко-Католицька Церква: історичний нарис / В. Марчук. – Івано-Франківськ: Видав. ,,Плай”, 2001. – 162 с.
14. Михайлишин М. М. Блаженніший Йосиф Сліпий та ідея патріярхату УГКЦ / о. Мирон Мирослав Михайлишин. – Львів: Свічадо, 2007. – 190 с.
15. Осадчий В. Католицька церква в Україні: історичний нарис / В. Осадчий. – Луцьк: ,,Luceoria Books”, 2001. – 112 с.
16. Пащенко В. Греко-католики в Україні від 40-х років XX століття до наших днів: Монографія / В. Пащенко. – Полтава, 2002. – 615 с.
17. Ржиський, Л. Знаки часу і Українська Греко-Католицька Церква: монографія / Любомир Ржиський. – Львів: ЗУКЦ, 2009. – 265 с.
18. Сергійчук В. Нескорена церква. Подвижництво греко-католиків України в боротьбі за віру і державу / В. Сергійчук. – К.: Дніпро, 2001. – 493 c.
19. Сердюк Н. Катакомбна Церква в дії: за матеріалами Державного архіву Служби Безпеки України // Патріарх Йосиф Сліпий як визначний український ієрарх, науковець та патріот. Матеріали Міжнародної наукової конференції. (Київ, 20 вересня 2002 року). – К.: Українська Видавнича Спілка, 2003. – с. 65 - 77.
20. Стоцький Я. В. Українська Греко-Католицька Церква і релігійне становище Тернопільщини (1946–1989) / Я. В. Стоцький. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2003. – 431 с.
21. Українська Католицька Церква / редколегія, В. В. Гаюк, М. Гуменний, М. Омельчук І. Петрів. – Львів: Логос, 1992. – 144 с.
22. Хома І. Шляхами каторги Блаженнішого Йосифа Сліпого / І. Хома. – Рим: [б. в.], 1987. – 44 с.
Тарас Дидух.
Политика советской власти к Греко-Католической церкви в СССР в период ,,десталинизации” (1953–1959 гг.).
В статье анализируются изменения в политике советской власти по ГКЦ в период ,,десталинизации”, их влияние на положение Греко-католиков в Украине.
Ключевые слова: Греко-католическая церковь, ,,десталинизация”, либерализация, государственно-церковные отношения, Совет по делам РПЦ.
Taras Didukh.
The policy of Soviet power to the Greek-Catholic Church in the USSR during the period, of post-Stalinization (1953–1959).
The changes in the policy of the Soviet authorities towards the GCC during the period of post-Stalinization, and their influence on the Greek-Catholics Status in Ukraine are analyzed in the article.
Key words: The Greek-Catholic Church, post-Stalinization, liberalization, state-church relations, Council for ROC
